Обґрунтовано особливості функціонування державно-громад- ської комунікації у сфері захисту прав споживачів та наданні практичних рекомендацій щодо їх впровадження у практику демократичного врядуван- ня в Україні. Особливу увагу приділено аналізу концепції державної по- літики у сфері захисту прав споживачів, а також напрямів удосконалення взаємодії держави та громадянського суспільства у захисті прав спожива- чів. Визначено, що на противагу звичної практики державного управлін- ня, яка спирається на ієрархії та передбачає безумовне виконання наказів та розпоряджень, головними параметрами публічно-комунікативної сфери (публічна політика, публічне врядування, публічна комунікація) стають зго- да і договір. Традиційна адміністративно-управлінська діяльність приділяє переважно увагу праву та регламентам, публічно-комунікативна — нормам, колективним рекомендаціям, цінностям, пропозиціям, моральним угодам. Змінити існуючу піраміду влади, зробити її відповідальною за розпоря- дження суспільними справами, а не бути розпорядником власності грома- дян, їхньої життєвої долі, загальнонародних ресурсів, — це сучасний шлях організації влади, реальний механізм її демократизації, підконтрольності суспільству і справжнього самоврядування. З’ясовано, що запорукою успі- ху для досягнення високих стандартів якості життя є співпраця державних органів, громадських організацій та споживачів. Споживчій культурі необ- хідно привчати дітей змалечку, адже належна якість товарів та послуг — це не тільки безпека для життя та здоров’я, а й повага до гідності людини. Доведено, що сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудову- ватися не за традиційним принципом суб’єкт-об’єктних відносин (керуючі– керовані), а на механізмах “комунікативної поведінки”, тобто суб’єкт-суб’єк- тних відносинах, на принципах визначення рівноправності як людини державної, так і людини “приватної”, що передбачає як головну демокра- тичну процедуру “діалогову комунікацію” державної влади і “вільної гро- мадськості”. Головна “відмінність діалогової моделі полягає в тому, що вона припускає своєрідну “горизонтальну рівність” учасників інформаційного обміну, на противагу “вертикальному” принципу “керівництва-підпорядку- вання”, властивого для моделі “віщання”.

Розглянуто економічну злочинність як загрозу державній безпеці, що охоплює сукупність різних видів навмисних посягань на економічні відносини, що охороняються державою незалежно від форми власності і видів діяльності суб’єктів, які виконують певні функції у сфері виробництва, обміну, обслуговування, а також осіб, пов’язаних з регулюванням цієї діяльності. Поширення кризових явищ в економіці багатьох країн світу у зв’язку з поширенням пандемії Covid-19, загострення політико-економічних відносин із Росією, анексія АР Крим, самопроголошення нових утворень на території Донецької та Луганської областей спричинили підвищення рівня економічної злочинності та тіньової економіки в Україні. Наслідки економічної злочинності для державної безпеки є настільки вагомими, що їх можна визначати як детермінанти дієвості економічної системи держави та можливості її існування в майбутньому. Економічна злочинність є своєрідним каталізатором формування держави та інститутів державного управління. Відповідно до цього мають трансформуватися методи боротьби з економічною злочинністю, розвиватися правові механізми державного управління, видозмінюватися діяльність державних інституцій, на які покладені функції виявлення економічних злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб. У сучасному глобалізованому світі одним з дієвих засобів боротьби з економічною злочинністю є фінансові розслідування, які охоплюють комплекси заходів протидії розкраданням державних фінансів, кіберзлочинності, виявам корупції, ухиленню від сплати податків, легалізації злочинних доходів, фінансуванню тероризму тощо. Окреслено найбільш поширені в Україні та світі економічні злочини, що становлять найбільшу загрозу державній безпеці. Розроблено модель державно-управлінських аспектів запобіганню та протидії економічній злочинності як загрозі державній безпеці.

Розглядається актуальна проблема розвитку і впровадження інноваційних технологій у контексті діяльності органів державного управ- ління щодо забезпечення прийнятного рівня безпеки польотів авіації ДСНС України в надзвичайних ситуаціях. Фундаментальною парадигмою діяльності державних органів управління безпекою польотів державної авіації до цього часу залишається виявлення порушень вимог нормативних документів та відхилень в експлуатації по- вітряних суден, з наступним проведенням профілактичних заходів. Ця ре- троактивна система та закладені в її основу організаційно-правові механіз- ми управління безпекою польотів на сьогодні практично вичерпали себе. Тому вирішення проблеми має бути зосередженим на пошуку інноваційних механізмів управління безпекою польотів, спрямованих на упередження розвитку небажаних у польоті подій на засадах проактивних і прогностичних підходів. На сьогодні безпосереднє управління безпекою польоту конкретного пові- тряного судна орієнтоване на екіпаж і органи управління польотами, а опосе- редковане — відбувається через законодавчі і нормативно-правові механізми та організаційні заходи, що здійснюються органами управління суб’єктами державної авіації та органами державного управління. Управління безпекою конкретного польоту повітряного судна ДСНС має базуватися на ймовірнісних і статистичних методах, але їх реалізація потре- бує досить глибокодеталізованого інформаційного забезпечення. Сутність зазначеної методики полягає у визначенні певного набору необхідних для безпечного польоту параметрів, які характеризують штатне функціонування системи: “екіпаж, повітряне судно, координатор на об’єкті надзвичайної си- туації, орган управління польотами”. Нові методики визначення кількісних та якісних показників ризиків мо- жуть стати одним з інноваційних підходів у досягненні прийнятного рівня безпеки польотів державної авіації, а застосування показників ризику дасть змогу порівнювати дію шкідливих і небезпечних чинників різної природи й виду, визначати інтегральний ступінь небезпеки. Концепція прийнятного ри- зику, на засадах системного підходу, сприятиме побудові достатньо гнучкого алгоритму детального аналізу всіх етапів польоту та отриманню достатньо чітких і адекватних результатів для швидкого ухвалення управлінських рі- шень.

Аргументовано, що процеси глобалізації культури є важливим стимулом розвитку наукових досліджень сучасної культури, її функціональ- ної та технологічної специфіки. Підкреслено, що культурний розвиток люд- ської цивілізації завжди реально обумовлювався впливом різних субкультур. Саме тому особливе значення набувають спеціалізовані наукові дослідження, спрямовані на обґрунтування архетипного статусу культури та субкультури як детермінант соціальних дій та соціального управління. Надано докази ак- тивного використання вченими таких понять, як “глобальна культура”, “муль- тикультуралізм”, “транскультуралізм”, “міжкультурна комунікація” “культурний капітал”, “субкультурний капітал”, “субкультурний життєвий стиль” є позитивним чинником розробки інноваційних наукових програм аналізу он- тологічної специфіки архетипів культури та субкультури в контексті тенден- цій глобалізації, віртуалізації та індивідуалізації суспільного життя. Визна- чено суперечності конфліктологічної інтерпретації субкультури як “культури соціальної меншості”, поява якої спричинена такими соціальними явищами як соціальне відчуження, маргіналізація та бідність. Автор визначає архетип субкультури як поліфункціональне соціальне явище, що виникає та відтво- рюється в суспільстві як атрибутивний наслідок культурної диференціації. Аргументовано, що важливою інноваційною проблемою соціального менедж- менту є розробка технологій ефективного соціального контролю різних форм активності субкультурних груп, приймаючи до уваги ту обставину, що ця ак- тивність демонструє як критичне ставлення людей до існуючого соціального порядку, так і є виразом креативних цінностей соціального конструктивізму.

Проаналізовано роль трансформаційного лідерства в сучасній системі публічного управління. Зазначено, що широкі учасницькі практики у процесах вирішення проблем, спільна діяльність та делегування повно- важень, властиві концепції good governance, є високорелеватними змісту трансформаційного лідерства. Наголошено, що для належного вирішення проблем в умовах демократії життєво необхідними є участь та забезпечення “переговорів з організовани- ми мережами інтересів”. Контекст демократії уможливлює тисячі свідомих децентралізованих експериментів, що дають змогу апробувати нові моделі політичного прийняття рішень і нові форми розвитку. Частково делегую- чи функцію вироблення політики “фахівцям з вирішення проблем” (екс- пертам), держава покладає на них додаткові обов’язки щодо встановлення постійного діалогу із суспільством і сприянню його подальшого розвитку у напрямі самокерованості та самоорганізації. Здійснено порівняння змісту трансформаційного та трансакційного лі- дерства, співставлені їх основні характеристики. Ефективне лідерство, в тому числі у публічному секторі, все більше пов’язане з формуванням ін- тенсивного колективного розуму (intense collective intelligence). Обґрунтовано, що сучасна публічна політика позначає врегулювання тих аспектів людської діяльності, які вимагають спільних громадських дій. Про- аналізовано поняття ціннісно-орієнтованого публічного управління з точ- ки зору підходу стратегемності. Наголошено на тому, що трансформаційне лідерство може сприяти нарощенню інституційної спроможності органів публічної служби.

Проаналізовано процес трансформації соціальної відповідаль- ності Української держави. Визначено основні тенденції трансформації со- ціальної відповідальності у глобалізованому світі. Проаналізовано основні архетипи Українського народу, що прямо чи опосередковано впливають на реалізацію соціальної відповідальності, а саме архетипи свободи, землі та бідності. Визначена проблема колективної безпеки, що полягає у її зв’яз- ку із демократією. Представницька демократія знаходиться у стані кризи, актуалізується пряма демократія з орієнтацією на принципи гуманізму, культурної толерантності та взаємоповаги. Визначена необхідність опти- мального поєднання лібералізму та демократії для забезпечення соціальної відповідальності сучасної держави. Досліджено основні аспекти суспільної свідомості, що призводять до недієвості існуючих державних програм. Ви- значено, що небажання значної частини українців активно працювати для забезпечення суспільного інтересу виявляється у free rider, що суттєво стри- мує розвиток соціальної відповідальності. Представлено основні нормативні документи України, в яких затвердже- но принципи соціальної відповідальності. Встановлена потреба врахування локальної спеціалізації соціальної відповідальності. Виявлена причина неді- євості європейської моделі соціальної відповідальності у реаліях українсько- го суспільства, що полягає у її відповідності архетипам європейських країн, що відрізняються від властивих українцям. Доведена необхідність активної участі держави у реалізації корпоративної соціальної відповідальності. Пред- ставлено рекомендації щодо зміни нормативної бази та політики держави у співпраці з бізнесом для забезпечення соціальної відповідальності. Визначено провідну роль корпоративної соціальної відповідальності бізнесу для впро- вадження європейських цінностей у процеси розвитку українського соціуму. Охорона здоров’я, освіта, інновації, АТО та інфраструктура є основними на- прямами реалізації корпоративної соціальної відповідальності в Україні.

Обґрунтовано необхідність конструювання політичних пар- тій нового покоління, здатних здійснювати традиційну для них діяль- ність — ефективно та результативно у раціональній площині управляти суспільством в умовах переходу з модерну до постмодерну і у самому по- стмодерні. Представлено міждисциплінарну модель для аналізу життєдіяльності політичних організацій, яка була створена з метою здійснення такого кон- струювання. Вона пов’язує емерджентні якості політичних організацій на макрорівні з вибором поведінкових стратегій їхніх членів на мікрорівні че- рез взаємодією цих членів у рамках первинних груп і партійних підрозділів на мезорівні. Модель включає біологічний, архетипний, соціально-психоло- гічний, організаційний і політологічний підходи з виділеними у кожному з них аспектами, які пов’язують ці підходи у цілісну модель на основі архетип- ного підходу. Детально описано зв’язки між аспектами різних підходів. Зокрема органі- заційний підхід визначає тип відтворюваних у первинних групах та партійних підрозділах ситуацій, які впливають на перебіг групової динаміки (соці- ально-психологічний підхід) та актуалізують відповідні культурні архетипи у несвідомому учасників взаємодії (архетипний підхід), що через сформова- ні на їх основі габітуси, установки, фрейми, дискурси, символи, цінності, ви- значають поведінковий вибір учасників взаємодії, активуючи чи пасивуючи їх (біологічний підхід). Все це прискорює або сповільнює аж до повної зу- пинки процес олігархізації політичних партій і визначає їх життєздатність, ефективність та результативність, включно зі здатністю реалізовувати про- тягом тривалого часу власні початкові цілі (політологічний підхід). Створена і представлена міждисциплінарна модель дає можливість проаналізувати життєдіяльність політичних організацій на мікро-, мезо- і макрорівні на стадії їх конструювання з метою вибору оптимальної сукуп- ності організаційних параметрів будови цих організацій відповідно до типу зовнішнього середовища, в якому вони мають діяти.

Висвітлено результати дослідження щодо доцільності запро- вадження в Україні практики публічного управління донорством крові за- рубіжних держав. Виокремлено чотири площини розуміння ролі і місця пу- блічного управління в донорстві крові: академічна, управлінська, експертна, фахова (на рівні практики роботи служб крові). Акцентовано увагу на управ- лінській складовій. В українській науці публічного управління ця пробле- матика не досліджується і не виокремлюється як важлива сфера науки. В практиці публічного управління донорством крові в Україні домінує органі- заційно-правовий аспект, а форми і методи роботи щодо залучення донорів та створення банків крові є обмеженими і застарілими. Наведено конкретний досвід зарубіжних держав у публічному управлінні донорством крові, а та- кож розглядається питання про суб’єктів публічного управління та політику держав щодо донорства крові, про форми і методи залучення до добровіль- ного і свідомого донорства крові. Для України запропоновано досвід кількох держав, який не потребує великих фінансових вкладень і може ґрунтуватись на традиціях публічного управління України та відношенні населення до донорства, зокрема: відповідальність суспільства; використання сучасних інформаційно-комунікаційних засобів; залучення громадських організацій; проведення інформаційно-пропагандистських кампаній; формування гро- мадської думки; створення мобільних центрів; формування та розвиток сис- теми стимулювання і вдячності від органів публічної влади; систематизація правових норм щодо донорства крові та кола донорів, а також розширення можливостей громадських організацій у сфері донорства крові; розвиток та підвищення активності асоціацій, клубів та ін. донорів. Роль публічного управління вбачається у створенні всіх умов для розвитку державно-при- ватного та державного-громадянського партнерства у сфері донорства крові. Зазначається доцільність зміни змісту державної політики у сфері донорства крові в Україні.

Викладено, що з моменту початку досліджень у напрямі вико- ристання інформаційних технологій у сфері охорони здоров’я минуло понад 60 років, проте повної ясності у визначенні найкращої стратегії інформати- зації та діяльності електронної системи охорони здоров’я (ЕСОЗ) немає. На сьогодні нормативно-правовими актами врегульовані інформатизація в галузі охорони здоров’я та порядок діяльності ЕСОЗ, збереження, захисту персональної та медичної інформації. Проте не врегульованими залишають- ся питання оцінки якості та механізмів моніторингу ЕСОЗ. Недостатньо вивченими є питання використання електронних інструментів для оцінки якості роботи системи охорони здоров’я, показників стану здоров’я населення, економічних показників діяльності системи охорони здоров’я. На цьому етапі розвитку електронної системи охорони здоров’я впроваджено процес автоматизації, проте є потреба у розвитку механізмів обробки та аналізу ін- формації, використання ЕСОЗ як інструменту для систематичного та вчас- ного моніторингу ефективності діяльності галузі охорони здоров’я, зокрема на рівні об’єднаної територіальної громади в умовах зміни адміністратив- но-територіального устрою, децентралізації, формування та розвитку тери- торіальних громад. Для громади загалом є суттєвою інформація щодо стану охорони здоров’я не стільки на адміністративній території, скільки на тери- торії громади. Інформатизація та ЕСОЗ може стати важливим інструментом для моніторингу системи охорони здоров’я на території населених пунктів, які входять до складу об’єднаної територіальної громади та обслуговують населення громади, а не окремого міста, селища тощо. Окреслено основну мету та напрями діяльності ЕСОЗ як інструменту для моніторингу процесу та результатів діяльності у сфері охорони здоров’я об’єднаної територіальної громади, розглянуто питання законодавчого регу- лювання щодо інформатизації у сфері охорони здоров’я та діяльності ЕСОЗ, відповідальності за порушення у сфері захисту інформації.

Присвячено проблемам реформування державної політики в контексті Стратегії національної безпеки України. Розглядаються викли- ки чинної системи державного управління, зокрема і оборонною сферою; акцентовано на необхідності викликів щодо розроблення конкретних планів реалізації прийнятої концепції з можливістю їхнього коригування відповідно до змін соціальної та гуманітарної сфери в Україні; обґрунтовано створення ефективної системи контролю за перебігом реформ із широким залученням громадськості. З’ясована проблема державної політики в секторі національ- ної безпеки України, у зв’язку з російською агресію, які постали в порядку виконання суспільно-політичного життя країни та стали головною ідеєю по- дальшого розвитку нашої держави. У зв’язку з тим, що за роки незалежності в Україні не звертали достатньої уваги на проблеми забезпечення потрібного рівня національної безпеки, країна постала перед різними ризиками свого іс- нування. Ефективне державне управління національної безпеки України — це необхідна умова збереження національного суверенітету та територіальної єдності нашої держави. Доведено, що створена система, яка нині функціонує в державі, фак- тично має багато проблем та структурних недоліків, зустрічається по- двоєння функцій, неузгодженість у прийнятті рішень, відсутність опера- тивності в аналізі політичної ситуації України. Кардинальна зміна усієї структури, орієнтація її на найкращі європейські стандарти має стати основою реформування національного сектору безпеки й оборони та ке- рівництва ним. Саме цей аспект актуалізує питання підвищення ефектив- ності механізмів державної політики в умовах публічного управління та адміністрування.