Мета дослідження — визначити особливості евакуаційних заходів у системі надання допомоги пораненим з вогнепальними переломами кісток гомілки під час проведення антитерористичної операції на Сході України з травня 2014 року по квітень 2015 року. Загальний масив дослідження становив 118 поранених з вогнепальними переломами кісток гомілки та відривами кінцівки на рівні гомілки. Проведено аналіз евакуації поранених на кожному рівні медичної допомоги, визначені шляхи її вдосконалення.

Актуальність. Тривало існуючий патологічний процес в тазостегновому суглобі призводить до порушення його нормальної біомеханіки. При цьому страждають м’язи тазового пояса. Ендопротез кульшового суглоба, відновлюючи опор-ність і рух в оперованому суглобі, не відновлює роботу м’язів, у зв’язку з чим порушення опорно-кінематичної функції тазо- стегнового суглоба зберігається тривалий час. З огляду на складність вивчення функції м’язів метою даного дослідження є створення універсальної математичної моделі роботи м’язів тазового пояса для дослідження особливостей їх функціонування в процесі забезпечення горизонтальної рівноваги таза. Матеріали та методи. На основі натурного скелета людини була побудована фізична модель «поперековий відділ хребта — таз — стегно» з позначенням напрямів діяльності м’язів і кутів їх прикріплення і складена розрахункова схема з урахуванням напрямку і сили дії м’язів. Модель побудована з розрахунку ваги пацієнта 70 кг, показники абсолютної величини сил, що розвиваються кожним м’язом, кути прикріплення м’язів і величини плеча сили кожного м’яза взяті з літературних джерел. Були складені рівняння рівноваги моментів сили гравітації і сумарного м’язового моменту сил. Результати. Для перевірки валідності розробленої моделі досліджували її роботу на прикладі ендопротезування кульшового суглоба. Як розрахункові умови роботи моделі взяли ситуацію, при якій досліджуваний стоїть на одній нозі, зберігаючи горизонтальну рівновагу таза. Проведені розрахунки показують, що розроблена нами модель роботи м’язів тазового пояса по забезпеченню горизонтальної рівноваги таза працює з більш ніж триразовим запасом міцності, отримані результати відповідають літературним даним, отже, модель валідна і може застосовуватися для відповідних розрахунків. Висновки. Створена універсальна математична модель роботи м’язів тазового пояса дозволяє вивчати і аналізувати вплив різних зовнішніх факторів на можливість сталого одноопорного стояння.

У 57 хворих на остеоартроз суглобів нижніх кінцівок 3–4-ї стадії, що виник на ґрунті спондилоепіфізарної дисплазії, яким виконані операції тотального ендопротезування кульшових і колінних суглобів, досліджені фактори коморбідності. Встановлено, що хворі обраної групи належать до числа пацієнтів з наявністю коморбідної патології, яка не має вирішального впливу на успішність імплантації ендопротезів суглобів нижніх кінцівок. При адаптованому для даної групи хворих індексі коморбідності понад 3 бали у хворих даної групи слід прогнозувати розвиток тимчасових локальних ускладнень із частотою до 20 % випадків. На етапі підготовки до ендопротезування хворих з остеоартрозом суглобів нижніх кінцівок при спондилоепіфізарній дисплазії для запобігання ускладненням доцільно проводити корекцію імунного статусу та застосовувати лікувальні заходи, спрямовані на покращення локальних нейротрофічних процесів в ураженій кінцівці.

Актуальність даного дослідження обумовлена високим відсотком ускладнень після ендопротезування у пацієнтів із наслідками травм кульшового суглоба. Мета: провести дослідження та клінічну оцінку біохімічних і імунологічних маркерів у сироватці крові пацієнтів із наслідками травм кульшового суглоба до і після ендопротезування. Матеріал і методи. Були обстеженi пацiєнти з посттравматичним асептичним некрозом головки стегнової кістки (n = 11) і застарілими переломовивихами в кульшовому суглобі (n = 10) у віці від 30 до 80 років, яким показано ендопротезування. Контрольну групу становили 30 здорових людей віком від 27 до 50 років. У сироватці крові пацієнтів були визначені біохімічні та імунологічні маркери. Статистичний аналіз даних був здійснений за допомогою програмних пакетів Microsoft Excel XP і Statsoft Statistica 6.0. Порівняння пацієнтів із контрольною групою проводили за параметричним критерiєм Стьюдента, у динаміці лікування (через 7 і 14 днів) — за непараметричним критерієм Вілкоксона з визначенням медіани і процентилів. Результати. У пацієнтів із посттравматичним асептичним некрозом і переломовивихами в кульшовому суглобі після ендопротезування протягом раннього післяопераційного періоду було встановлено зниження в крові показників деструкції хрящової тканини і білків гострої фази запалення, зменшення активності маркерних ферментів, запальних і протизапальних цитокінів, а також циркулюючих імунних комплексів. Висновки. Динаміка лабораторних маркерів крові у пацієнтів у ранньому післяопераційному періоді вказувала на відсутність ускладнень, що підтверджувалося покращенням клінічного стану хворих. Найбільш інформативними імунобіохімічними маркерами для оцінки стану пацієнтів із наслідками травм ділянки кульшового суглоба при проведенні ендопротезування є: глікопротеїни, хондроїтинсульфати, сіалові кислоти, гаптоглобін, активність кислої і лужної фосфатаз, запальні цитокіни інтерлейкін (ІЛ)-1 і ІЛ-6, протизапальний цитокін ІЛ-4, а також циркулюючі імунні комплекси.

Вступ. Удосконалення медичних технологій призвело до широкого впровадження ендоскопічних методів діагностики і лікування хворих, в тому числі з нестабільністю плечового суглоба, що робить ще цікавішим порівняння технологій, що змінюються й удосконалюються. У статті автори аналізують особливості використання анкерної стабілізації капсули в лікуванні травматичної передньої нестабільності плечового суглоба при відкритому оперативному втручанні і використанні артроскопічної методики. Мета: вивчити особливості анкерної стабілізації капсули плечового суглоба при відкритій і артроскопічній методиках лікування нестабільності плечового суглоба, а також визначити шляхи оптимізації хірургічного втручання. Матеріали та методи. Матеріалом для дослідження особливостей використання анкерної стабілізації капсули в лікуванні передньої травматичної нестабільності плечового суглоба стали результати хірургічного лікування 113 хворих з даною патологією. Всі пацієнти були розділені на дві групи: до першої групи увійшли 65 пацієнтів, яким виконана відкрита стабілізація капсули за допомогою анкерів. До другої групи увійшли 48 пацієнтів, які перенесли артроскопічну стабілізацію капсули з використанням анкерів. Результати. Перший етап дослідження показав, що при однаковій довжині розриву капсули кількість анкерів при артроскопічному способі стабілізації майже в півтори рази перевищувала кількість анкерів, що були використані при відкритому оперативному втручанні. При подальшому дослідженні довжину відриву капсули вимірювали в годинних інтервалах, а кількість фіксаторів порівнювали при довжині розривів капсули, що дорівнювала 2, 3, 4 і 5-годинним інтервалам. Було відзначено чітку тенденцію до збільшення міжанкерного інтервалу при відкритій стабілізації плечового суглоба приблизно на 0,2 см зі збільшенням протяжності розриву на один годинний інтервал, тоді як при артроскопічній стабілізації при масивних розривах міжанкерний інтервал залишався стабільним (коливання не перевищували 0,02 см). Висновки. Збільшення міжанкерного інтервалу до 1,2–1,4 см і зменшення загального числа анкерів при артроскопічній стабілізації капсули може розглядатися як один із шляхів оптимізації артроскопічного лікування хворих із передньою травматичною нестабільністю плечового суглоба.

Актуальність. Частота переломів шийки стегнової кістки, що є однією з провідних причин смерті в літніх пацієнтів, збільшується, тому що середня тривалість життя й поширеність остеопорозу продовжують зростати. Зміщення перелому, вік пацієнта, супутні захворювання, активність пацієнта до перелому є критичними факторами при визначенні клінічної тактики для лікування перелому шийки стегнової кістки. Мета: визначити оптимальний метод лікування пацієнтів старечого віку з переломами проксимального відділу стегнової кістки на основі ретроспективного матеріалу. Матеріали та методи. Виконано аналіз 155 медичних карт стаціонарного хворого в пацієнтів, які перебували на стаціонарному лікуванні в ортопедо-травматологічному відділенні Комунальної 8-ї міської клінічної лікарні м. Львова в період з 2010 по 2016 рік із переломами проксимального відділу стегнової кістки. Для деталізації переломів проксимального відділу стегнової кістки була використана класифікація AO/ASIF. Для подальшого дослідження хворі були розподілені на дві групи. Результати. Тривалість спостереження тривала від 3 місяців до 1 року. У переважній більшості вертикалізація пацієнтів починалась через 12 годин після оперативного втручання. У пацієнтів, які були прооперовані в перші 24 години після надходження, середня тривалість перебування на стаціонарному лікуванні становила від 7 до 10 днів. У пацієнтів контрольної групи не виникало проблем, спричинених гіподинамією: гіпостатичної пневмонії, запалення сечостатевої системи та інших захворювань. Висновки. Результати остеосинтезу в більшості випадків є незадовільними. Металоостео-синтез в осіб даної вікової групи не дозволяє активізувати пацієнтів у ранні строки, що, у свою чергу, веде до прогресування супутніх захворювань. Використання раннього оперативного втручання, такого як первинне ендопротезування кульшового суглоба, дозволяє досягнути кращих результатів та запобігти загостренню супутньої патології.

Мета: визначити вплив консервативної терапії на генетично зумовлені порушення метаболізму кісткової тканини у хворих на вітамін-D-залежний рахіт (ВDЗР) І типу. Матеріал і методи. На базі консультативно-поліклінічного відділу ДУ «Інститут травматології та ортопедії НАМНУ» було обстежено та проліковано 48 пацієнтів із діагнозом «вітамін-D-залежний рахіт І типу». Консервативне лікування пацієнтів з рахітоподібними захворюваннями проводилось в 4 етапи. Перший етап включав в себе повне обстеження пацієнта на кальцій, фосфор крові та сечі, визначення рівня кальцидіолу та кальцитріолу крові, показників паратиреоїдного гормона та остеокальцину, а також маркера кісткоутворення P1NP і остеорезорбції B-CTx. На першому етапі в обов’язковому порядку діти проходили генетичне дослідження для виявлення змін (поліморфізму) в алелях рецепторів до вітаміну D та колагену першого типу. Обстеження на наступних етапах проводилось в повному обсязі, окрім генетичних досліджень. Результати. Всебічне вивчення метаболізму вітаміну D і біохімічних показників життєдіяльності кісткової тканини у хворих на ВDЗР І типу дозволило впритул підійти до розуміння деяких питань патогенезу та сутності остеомаляційних і в подальшому остеопоротичних змін різного ступеня, об’єктивувати ці зміни у відповідних показниках біохімічного дослідження та залежно від змін розробити різні схеми медикаментозної корекції порушень кісткового обміну за даного захворювання. Висновки. Для медикаментозного лікування ВDЗР І типу альфакальцидол є препаратом вибору, бо має можливість трансформуватись печінкою в кальцитріол, обійшовши генетично пошкоджене ниркове 1α-гідроксилювання. На підставі вивчення біохімічних показників у пацієнтів з вітамін-D-залежним рахітом І типу розроблено патогенетично обґрунтовану ефективну медикаментозну терапію ортопедичних проявів, що включає холекальциферол (80 000 Од/міс) та альфакальцидол (7,5 мкг/міс). Запропоноване лікування дає значне покращення метаболізму кісткової тканини, що відображається в біохімічних і клінічних показниках вже після першого 3-місячного етапу лікування (p < 0,05).

В рамках даного проспективного дослідження було виконано артоскопічні оперативні втручання 105 хворим із початковими стадіями коксартрозу в умовах спінальної анестезії з внутрішньовенною седацією пропофолом. Проведено дослідження рівня якості життя пацієнтів після артроскопического лікування з використанням адаптованої шкали SF-36 та аналіз залежності цього показника від технології контролю гострого післяопераційного болю. Показано, що застосування місцевої аналгезії ропівакаїном, що вірогідно знижує частоту виникнення вираженого больового синдрому й інтенсивності болю, а також більш рання мобілізація пацієнтів асоціюються з більш високим рівнем якості життя на момент виписки пацієнтів зі стаціонару.

У статті проведена оцінка ефективності хіміотерапії та її ускладнень у 62 хворих з остеосаркомою довгих трубчастих кісток за схемою неоад’ювантної поліхіміотерапії (цисплатин — 60 мг/м2 2 дні, доксорубіцин — 35 мг/м2 2 дні). Хворим основної групи додавали кофеїн (1 г на добу) як модулятор цисплатину. В ад’ювантну поліхіміотерапію додавали метотрексат у високій дозі (12 г/м2), кальцію фолінат (15 мг/м2). Основними ускладненнями після хіміотерапії були алопеція, гастроентерологічна токсичність, лейкопенія, тромбоцитопенія, що залежало від схеми та кількості курсів хіміотерапії. Токсичність хіміопрепаратів ІІІ–IV ступеня (13 % хворих контрольної, 16 % основної групи) призвела до інтенсивного супровідного лікування. Під час введення кофеїну спостерігались оборотні порушення I–II ст. токсичності у вигляді короткочасного порушення сну у 12,5 %, підвищення частоти серцебиття — у 6,2 %, нудоти та блювання — у 4,4 %. Одночасно виявилась тенденція до зниження частоти гематологічної токсичності III–IV ступеня: лейкопенії — на 4,1 %, тромбоцитопенії — на 3,9 % (p > 0,05). Ускладнень або реакцій, що зумовили б призупинення хіміотерапії, не спостерігалось. Застосована методика хіміотерапії була ефективною (повне + часткове регресування за шкалою RECIST) в основній групі (59,3 ± 3,6 %) та контрольній групі (46,2 ± 4,0 %) (р < 0,05), що дозволило виконати органозберігаючі операції у 90,6 і 63 % випадків відповідно. Введення таким хворим із низьким лікувальним патоморфозом іфосфаміду та препаратів другої лінії дозволяє підвищити виживаність хворих.

Актуальність. При лікуванні переломів у деяких випадках з’являється можливість вибору способу остеосинтезу, що відображено в «Клінічних рекомендаціях з лікування переломів», затверджених Пленумом асоціації ортопедів-травматологів України 15.05.2013 р. З урахуванням цього важливо знати, яке місце займає кожен із варіантів остеосинтезу, зокрема зовнішній черезкістковий остеосинтез (ЧКО), у практиці травматологічних відділень. Мета дослідження: встановити частоту застосування ЧКО та його співвідношення з внутрішнім остеосинтезом у практиці травматологічного відділення міської лікарні. Матеріали й методи. Проведено ретроспективне дослідження за матеріалами травматологічного відділення КМУ «Міська лікарня № 3» м. Краматорська (лютий 2015 р. — січень 2017 р.). Здійснено тотальну вибірку операцій ЧКО (72 спостереження), досліджено співвідношення зовнішнього та внутрішнього остеосинтезу. Результати. Як основний варіант остеосинтезу при лікуванні переломів ЧКО застосовано в 53 випадках (73,6 %). При наслідках травм його використано в 11 (15,3 %) спостереженнях, як спосіб тимчасової фіксації — у 8 (11,1 %). ЧКО становив 31,9 % серед втручань на аналогічних сегментах (72 із 226, співвідношення — 1 : 2,14). Він виявився домінуючим при діафізарних переломах кісток гомілки (26 із 47, 1,24 : 1), переважав при переломах дистального епіметафізу променевої кістки (2 : 1) та п’яткової кістки (2,5 : 1). Співвідношення ЧКО та внутрішнього остеосинтезу при пошкодженнях надп’ятково-гомілкового суглоба становило 1 : 2,93 (14 проти 41). При лікуванні наслідків травм найбільш часто ЧКО застосовували при наслідках переломів діафіза стегнової кістки (6 спостережень — 8,3 %). Висновки. Зовнішній черезкістковий остеосинтез становив 31,9 % серед усіх операцій остеосинтезу. Як основний вид остеосинтезу ЧКО застосовано у 88,9 % випадків, в 11,1 % — як спосіб тимчасової фіксації. Найбільш часто ЧКО використовували при діафізарних переломах кісток гомілки, ділянки надп’ятково-гомілкового суглоба, дистального епіметафізу променевої кістки.