Актуальність. Сучасна людина сьогодні активно взаємодіє з нейромережами, алгоритмами і технологіями, які по-іншому тлумачать простір і час, особисту свободу та відповідальність. Через підміну понять і захоплення інноваціями виникає ризик утрати ідентичності та зведення існування до виконання функціональних або технократичних параметрів. Глобалізація намагається перетворити людське буття на універсальну модель, а екологічні кризи сигналізують про необхідність негайно переглянути взаємодію людини і природи та перенести акценти з панування на співбуття. Мета дослідження полягає у комплексному осмисленні трансформацій людського буття під дією онтологічних чинників цифровізації, глобалізації та екологічної кризи, представленні наслідків їх впливів для існування людини в умовах прискорення соціальних і культурних змін та окресленні філософських аспектів екологічної кризи як виклику антропоцентричним моделям світобудови.Результати. У статті доведено, що цифрові технології визначають нові способи людського існування, конкретними модусами якого є віртуальне буття, гібридна ідентичність, алгоритмічно опосередковане буття, а ще темпорально прискорене і мережеве. Визначено, що глобалізаційні процеси змушують сучасну людину перебувати в постійній напрузі, через розширення горизонтів її ідентичності посилюючи невизначеність у світі. Констатовано, що екологічна криза виявляє онтологічну неспроможність існування антропоцентричної моделі побудови сучасного світу, адже місце людини у ньому має визначатися не пануванням, а відповідальним співіснуванням.Висновки. Зроблено висновок, що для подолання комплексного онтологічного виклику, пов'язаного із взаємодією цифровізації, глобалізації та екологічної кризи, необхідним є інтегративний філософський підхід, у якому міститиметься спільний аналіз технологічних, соціальних і природних вимірів людського існування.

Abstract.Relevance. The article examines the March 1918 genocide as one of the decisive turning points in the political self-awareness of the Azerbaijani people and the formation of the national independence ideology. The events that took place in Baku and other regions fundamentally changed the political landscape of the South Caucasus and confronted the Azerbaijani society with the necessity of reassessing its political future.Purpose. The aim of the research is to determine how the March 1918 massacres influenced the transformation of political behaviour and ideological priorities of Azerbaijani national forces, especially the “Musavat” Party, and how these events accelerated the transition from the concept of autonomy within Russia to the idea of full state independence.Results. It has been established that the genocide committed by the Bolshevik–Dashnak coalition not only caused large-scale human losses but also triggered a profound psychological and political shift within Azerbaijani society. The massacres revealed the incompatibility of Azerbaijani national interests with the Bolshevik governance model and demonstrated that security, self-governance, and cultural survival required an independent political structure. It has been determined that after March 1918, the Musavat Party revised its ideological program, gradually abandoning federalist expectations and adopting the political paradigm of a sovereign Azerbaijani state. The results also show that the tragedy strengthened national solidarity, shaped a unified political will, and prepared the ideological foundation for the establishment of the Azerbaijan Democratic Republic.Conclusions. The March 1918 genocide served as a catalyst for the crystallization of the independence idea in Azerbaijani political culture. The events contributed to the formation of national unity and a renewed ideological system based on sovereignty, self-determination, and resistance to external domination. The study highlights that the genocide played a central role in shaping the philosophical and political basis of modern Azerbaijani statehood and remains a key component of national memory.

Анотація. Актуальність дослідження обумовлена поширенням персоналізованих форм популізму в країнах Центральної Європи та Словаччині зокрема, де посилення ролі лідероцентричної політики супроводжується ослабленням партійно-ідеологічних механізмів політичного представництва. Словацький кейс обрано як найбільш показовий у концептуальному та емпіричному аспектах досліджуваної проблематики.Метою дослідження є з’ясування особливостей персоналістського популізму в Словаччині та розкриття його впливу на загострення суспільно-політичної поляризації. Дослідницький фокус зосереджено на аналізі дискурсивних стратегій двох найбільш успішних репрезентантів персоналістського популізму – В. Мечіара (HZDS) та Р. Фіцо (Smer–SD).Результати. Визначено, що у словацькому політичному просторі лідерський популізм функціонує як ефективний інструмент електоральної мобілізації. Показано, що персоналістські поділи «Мечіар / анти-Мечіар» та «Фіцо / анти-Фіцо в різні періоди ставали центральними осями суспільно-політичної поляризації. Встановлено, що обидва лідерські кейси впливали на політичну динаміку через популістську риторику «захисту народу», патерналізму, етатизму, націоналізму, критичного ставлення до еліт і зовнішніх інституцій. В умовах слабкої інституціоналізації політичних партій і високої електоральної волатильності персоналістський популізм створює суттєві ризики для стабільного функціонування демократії.Висновки. Обидва кейси персоналістського популізму спричинювали хвилі суспільної поляризації, що посилювали конфронтаційність політичної взаємодії та призводили до зміни влади. Досвід Словаччини є показовим для ширшого центральноєвропейського контексту, оскільки підтверджує вразливість «нових демократій» до персоналізованих форм популістського дискурсу та політичної мобілізації.

Анотація.У статті здійснено соціально-філософський аналіз концепту «спільнота долі» (Schicksalsgemeinschaft / Community of Fate) в контексті викликів, що стоять перед українським суспільством в умовах повномасштабної війни. Досліджено теоретичні витоки концепту у творчості М. Вебера, Г. Зіммеля та П. Бера, а також його політичні конотації (нацистська риторика, сучасна європейська політика, китайська концепція спільноти єдиної долі людства). Запропоновано розмежування на позитивну та негативну спільноти долі та визначено ключові характеристики позначуваного цим поняттям явища, що включають соціальну солідарність, групову ідентичність та мобілізацію ресурсів.Актуальність теми зумовлена необхідністю з’ясування евристичного та теоретичного потенціалу концепту спільноти долі в умовах військового протистояння, де соціальна солідарність, стійкість та мобілізація сил є основним суспільним ресурсом для виживання і відновлення українського суспільства.Метою статті є з’ясування евристичного і теоретичного потенціалу концепту спільноти долі, а також його важливості для суспільної практики в умовах військового протистояння. Результати дослідження. Концепт спільноти долі визначається як тип соціальної спільноти, що виникає під тиском кризових обставин, характеризується інтенсивною соціальною солідарністю, мобілізацією групових ресурсів та колективною дією заради подолання спільних загроз. Встановлено, що спільнота долі має два основоположні принципи виникнення: позитивний (об’єднання заради спільної мети) та негативний (протистояння зовнішній загрозі). Показано, що у випадку негативної консолідації на основі примусу (наприклад, в авторитарних режимах, як-от путінська Росія) участь індивіда перестає бути вільним вибором і перетворюється на фатум. У спільноті ж, що ґрунтується на вільному виборі, індивід привласнює спільну долю, перетворюючи її на частину власної біографії, що сприяє розвитку його соціальної активності. З’ясовано, що концепція є релевантною для осмислення соціальної згуртованості в умовах кризи та вимагає подальшої розробки емпіричних індикаторів.

Анотація.Актуальність. Конкурентоспроможність туристичного бізнесу є багатовимірним концептом, що охоплює здатність підприємств туристичної галузі забезпечувати стабільне лідерство на ринку шляхом формування унікальної пропозиції та адаптації до постійно змінюваного зовнішнього середовища. Метою дослідження є розробка комплексної моделі підвищення конкурентоспроможності туристичного бізнесу через впровадження інноваційних технологій та цифровізації. Методологія дослідження ґрунтується на системному, комплексному та міждисциплінарному підходах, що дозволяють поєднати теоретичний, системний та стратегічний аналізи, метод логічного та критичного узагальнення. Результати. У статті досліджено сутність понять конкурентоспроможності та інноваційності у туристичному бізнесі як взаємопов’язаних чинників розвитку галузі в умовах цифрової економіки та глобалізаційних трансформацій. Розкрито сучасні наукові підходи до трактування конкурентних переваг туристичних підприємств і визначено роль інновацій як ключового елементу формування стратегічної конкурентоспроможності. Проаналізовано сучасні інноваційні технології та цифрові інструменти, які сприяють підвищенню ефективності управління, персоналізації туристичних послуг і зміцненню ринкових позицій підприємств. Оцінено потенційні стратегії адаптації туристичного бізнесу до змін ринку, кризових ситуацій та глобалізаційних викликів. Висновки. Наукова значущість проблеми полягає у потребі формування теоретичних моделей, які дозволяють оцінювати взаємозв’язок конкурентоспроможності та інноваційності туристичних підприємств, визначати ключові чинники їх ефективності та стійкості. Конкурентоспроможність туристичного бізнесу у XXI столітті визначається здатністю до інноваційного оновлення, цифрової трансформації, гнучкої адаптації до викликів глобального середовища та впровадження принципів сталого розвитку.

Анотація. Стаття присвячена процесу конструювання національної ідентичності. Національна ідентичність розглядається як дискурс, що поширюється в рамках реалізації символічної влади. Викладений в статті підхід буде корисним для подальшого вивчення трансформацій української ідентичності.Метою дослідження є окреслення ролі основних суб’єктів, що займаються конструюванням національної ідентичності.Результати. Окреслена роль в конструюванні національної ідентичності таких суб’єктів як держава, політичні партії, громадянське суспільство, іноземні держави та сім’я.Висновки. Національні держави намагаються підвищити свою легітимність у населення та стандартизувати управління ним. Із-за цього вони намагаються сформувати у всіх громадян єдину національну ідентичність. За допомогою системи своїх інститутів вони поширюють стандартизовану мову, офіційний історичний наратив, уніфіковану сукупність національних культурних форм та символів, спільних зовнішньополітичних оцінок та об’єднуючих націоналістичних цінностей.Повністю реалізувати певний проєкт національного конструювання можливо лише маючи контроль над державними інституціями. Але інші суб’єкти можуть поширити певний національний дискурс серед значної кількості індивідів. Політичні партії намагаються мобілізувати людей на свою підтримку, формуючи в них певний тип національної ідентичності. Суб’єкти громадянського суспільства намагаються підвищити роль в соціальній ієрархій представників певних соціальних груп за допомогою просування певного проєкту національного конструювання. Іноземні держави можуть підтримувати ті форми національного будівництва, що сприятимуть їх національним інтересам. Родина намагається забезпечити своє відтворення, завдяки чому формує в дітей певний тип національної ідентичності.

In the modern era, youth, as a special socio-demographic group, play an important role in the material and spiritual progress of the country. They are regarded by society as the main driving force in the implementation of social changes, economic development, and technological innovations. The development of youth, however, depends on the policy pursued by the state. In many countries, this policy is called state youth policy.The article analyzes the trends of sports development in the context of the youth and sports policy of the Republic of Azerbaijan. In modern civil states, the development of sports is aligned with youth policy, one of the main directions of social policy, and is included in the overall state strategy, being recognized as one of its priority directions. The aim of this article is to analyze, from a political science perspective, the directions and prospects of sports development within the framework of youth and sports policy implemented in the Republic of Azerbaijan, while also identifying existing strengths and weaknesses and assessing the impact of youth and sports policy.The study examines the impact of the state youth policy implemented by the National Leader Heydar Aliyev and President Ilham Aliyev on the development of physical education and sports, its legal and regulatory framework, material and technical base, as well as the development of professional and mass sports. The article also identifies the main development trends, positive and negative aspects. As a result, it has been determined that the development of sports is not only an indicator of the effectiveness of the state’s youth policy but also has a significant impact on enhancing the country’s international reputation, promoting national values, and fostering public health.

Вступ. Сучасне суспільство характеризується візуальним насиченням: зображення стають основним медіатором культурних, соціальних і політичних процесів. Візуальна культура сформувалася в другій половині XX століття як міждисциплінарне поле, що об'єднує мистецтвознавство та іконологію, культурні дослідження, філософію та постструктуралізм, а також когнітивні науки, включаючи нейроестетику. Ключові концепти – репрезентація, погляд (gaze), візуальний поворот, visualité, спектакль – фіксують перехід від розуміння образу як відображення до трактування його як агента, що формує соціальні відносини. Результати. Методологічна картографія Visual Studies виявляє три дослідницькі траєкторії: англо-американську, зосереджену на репрезентації та політиці образу; німецьку Bildwissenschaft, що акцентує онтологію і філософію образу; і французьку медіологію, що вивчає канали трансляції та інституції. Незважаючи на відмінності, ці підходи формують єдине поле, здатне пояснювати як процеси культурної пам'яті, так і виклики цифрової епохи.Перспективи. Актуальні виклики пов'язані з алгоритмізацією медіа та економікою уваги, репрезентацією ідентичності, трансмедійною пам'яттю, а також необхідністю розвитку візуальної грамотності. Перспективні напрями включають інтеграцію гуманітарних і когнітивних наук, застосування нейроестетики, розробку етичної архітектури уваги, стійкі форми візуальної комунікації і креативні практики на стику мистецтва і технологій.Висновки. Візуальна культура постає як соціально-технологічна система, що визначає сприйняття і комунікацію. Її теоретична база служить аналітичним інструментом і прогностичним ресурсом, дозволяючи виявляти напрямки трансформації суспільства під впливом цифрових медіа і глобальної циркуляції образів.

Релігія на тимчасово окупованих територіях України у контексті війни набуває нового значення - вона стає інструментом політичного впливу, мобілізації та легітимації агресії. Ключову роль у цьому процесі відіграє Російська православна церква (РПЦ), діяльність якої стала частиною окупаційної політики.Проблематика. Попри зростання уваги до релігійного чинника у війнах, соціологічні аспекти вивчення використання релігії як засобу пропаганди на ТОТ залишаються малодослідженими. Особливу актуальність має виокремлення механізмів, через які релігія інтегрується в систему контролю та ідеологічного впливу на ідентичність.Мета. Проаналізувати особливості функціонування релігійної сфери на тимчасово окупованих територіях України в умовах російсько-української війни, виявити механізми пропагандистського впливу Російської православної церкви (РПЦ) на місцеве населення та дослідити трансформації релігійної ідентичності й поведінкових практик під впливом політизації релігії та інформаційного тиску.Методи. Використано якісний підхід - глибинні інтерв’ю з мешканцями ТОТ Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей і Криму, зібрані у 2024–2025 роках. Застосовано тематичний аналіз і інтерпретацію ключових смислових наративів.Результати. Визначено п’ять механізмів релігійної пропаганди: легітимація війни, соціальний розкол, маніпуляція історичною пам’яттю, контроль за релігійними святами та ритуалами, дискредитація інших релігій. Зафіксовано зміну поведінкових стратегій - від конформізму до відсторонення від релігії.Висновки. Релігія на ТОТ дедалі частіше використовується як інструмент контролю. РПЦ сприяє формуванню проросійської ідентичності, витісненню альтернативних релігій і посиленню соціальних напружень.Ключові слова: релігія, пропаганда, тимчасово окуповані території, Російська православна церква, поведінкові практики, соціально-психологічний стан

Актуальність проблеми. Проблема усвідомлення часу суб’єктом залишається актуальною, тому що феноменологічний та герменевтичний підходи недооцінені у диференціації потоку свідомості. Мета статті: встановити суб’єктні диференціації усвідомлення часу героя, оповідача, автобіографа як таких, що втілюють хронологічний, нативний час, наративний логос-час та ретенційний, діахронний час; виявити кореляцію між творчим потенціалом понять «часу», «свідомості» та їх герменевтичною, феноменологічною концептуалізацією.Методи: феноменологічні, герменевтичні (рікерівська герменевтика, класична інтерпретативна герменевтика, герменевтичний трикутник), літературознавчі, культурологічний кіномистецтва.Результати дослідження. Ми аналізуємо твори М. Пруста як «текст про минуле», у якому показано три виміри часу. Серія модерної філософічної літератури «потоку свідомості» М. Пруста є моделлю для дослідження декількох концептів філософів-сучасніків: А. Бергсон з концептами durée та часу, пам’яті, свідомості, Е. Гуссерль з концептами ретенції, інтенції, трансцендентального его, П. Рікер з концептами тексту, наративності, іншого. Висновки. Встановлено часову та суб’єктивну диференціацію в межах хронотопу «тексту про минуле» на прикладі творів М. Пруста. Суб’єктивна диференціація означає наявність героя, оповідача та автобіографа з відмінними часовими потоками, що по-різному усвідомлюються, але мають кореляції. Герою притаманний хронологічний, нативний час. Логос-час на рівні оповідача організує наративний текстовий хронотоп та потоки часу та свідомості. Автобіограф занурений у ретенційний час, який сполучає його з персонажем твору на рівнях феноменологічного інтенційного часового потоку, потоку свідомості та суб’єктивного «іншого».