У статті досліджується проблема прогнозування соціальних процесів у діяльності фахівців соціальної роботи як необхідної умови підвищення ефективності соціальної політики та якості соціальних послуг. Актуальність теми зумовлена динамічними соціально-економічними трансформаціями, зростанням соціальних ризиків і потребою у своєчасному реагуванні на нові виклики в суспільстві. Метою статті є теоретичне обґрунтування сутності прогнозування соціальних процесів та визначення його місця у професійній діяльності соціальних працівників. Дослідили вивчення цієї проблеми в науково-теоретичній літературі зарубіжними та вітчизняними науковцями. Проаналізовано наукові підходи до трактування поняття «соціальні процеси», «прогнозування» визначено їх основні характеристики (динамічність, багатофакторність, системність) та рівні прояву – макро-, мезо- та мікрорівень. Охарактеризовано соціальні процеси, які характеризуються: суспільними змінами, масовістю, багатофакторністю, керованістю та прогнозованістю. Окреслено етапи прогнозування, зокрема: визначення проблеми, збір і аналіз інформації, вибір методів, побудову сценаріїв, оцінку ризиків, прийняття управлінських рішень і моніторинг результатів. Наведено приклади практичного застосування прогнозування у сфері соціальної роботи. Узагальнено, що впровадження прогностичного підходу забезпечує перехід від реактивної моделі соціальної допомоги до превентивної, сприяє раціональному використанню ресурсів і підвищенню результативності соціального втручання

У статті розглядаються особливості впровадження міжнародних гуманітарних програм в умовах воєнного стану в Україні. Міжнародні гуманітарні програми є незамінним інструментом реагування на наслідки воєнних дій, адже забезпечують швидку, комплексну та скоординовану допомогу особам, які постраждали внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Метою дослідження є аналіз сутності, змісту та форм впровадження міжнародних гуманітарних програм в умовах воєнного стану та визначення умов та можливостей їхнього застосування в Україні. Авторами визначено, що гуманітарна допомога – це комплексна система екстреної та цільової підтримки, яка спрямована на збереження життя, полегшення страждань і захист гідності людей, що постраждали від воєнних дій та збройних конфліктів. У статті розкрито основні форми надання гуманітарної допомоги, серед яких: пряма матеріальна допомога, грошова допомога, мобільні послуги та програми, соціальні та освітні програми, цільова та проєктна допомога, координаційні та партнерські механізми. Визначено, що міжнародні гуманітарні програми мають комплексний зміст, який охоплює широкий спектр напрямків підтримки, від надання невідкладної допомоги під час воєнних дій до довгострокових програм розвитку та підтримки вразливих груп населення та громад. Ключовими напрямками міжнародних гуманітарних програм є матеріально- технічна, медико-санітарна та соціальна підтримки, економічна підтримка та розвиток життєздатності громади, правова допомога. Аналіз практичного досвіду впровадження міжнародних гуманітарних програм в умовах воєнного стану в Україні дозволив виокремити пріоритетні програми, які ґрунтуються на гнучких моделях допомоги, що дозволяють отримувачам самостійно визначати основні орієнтири, а саме: програми грошової допомоги (cash assistance) та грошової допомоги для захисту (сash for protection), які забезпечують максимальне врахування індивідуальних потреб отримувачів та поєднання матеріальної допомоги та психологічної й соціальної підтримки, спрямованих на соціальну адаптацію отримувачів в умовах спричинених війною складних життєвих обставин

У статті здійснено аналіз теоретичних основ впровадження соціальних ініціатив у діяльність об’єднаних територіальних громад України. Розкрито сутність соціальної ініціативи як багатогранного явища, що перебуває на перетині соціології, економіки, психології та публічного управління. Доведено, що в умовах воєнного стану соціальна ініціатива трансформувалася зі стихійної активності у системний інструмент забезпечення життєстійкості територій. Обґрунтовується перехід від вертикальних бюрократичних процедур до горизонтальних мережевих зв’язків, де мешканці стають активними суб’єктами співтворення публічних благ. У роботі представлено типологізацію соціальних ініціатив за змістовим спрямуванням (соціально-захисні, освітні та культурні, екологічні, молодіжні та волонтерські) та масштабом їх реалізації (локальні, міжгромадські, регіональні). Визначено, що структура соціальної ініціативи базується на єдності ціннісно-мотиваційного, організаційно-правового та ресурсного компонентів. Окреслено етапи впровадження ініціатив та ідентифіковано інституційні бар’єри, що стримують їх розвиток у сучасному правовому полі України. Аргументовано, що перехід до оновлених принципів управління – самостійності громад, міжсекторальної взаємодії та формування інституційної стійкості – дозволяє розглядати соціальну ініціативу як один із ключових чинників національної безпеки на місцевому рівні. У дослідженні наголошено на міждисциплінарному підході до розуміння соціальних ініціатив. Обґрунтовано їх роль як механізму внутрішнього розвитку, що дозволяє громадам компенсувати дефіцит ресурсів через мобілізацію власного потенціалу та волонтерства. Обґрунтовано застосування суб’єктно-вчинкового підходу, згідно з яким залучення мешканців до розв’язання місцевих проблем виступає дієвим засобом подолання соціальної безпорадності.

Відсутність ефективних програм сексуальної освіти підлітків призводить до формування у них спотворених уявлень про статево-рольову поведінку, а також є одним із чинників зниження віку початку статевого життя. Через брак змістовної інформації про наслідки інтимних стосунків між чоловіком та жінкою, підлітки опановують специфіку таких взаємостосунків через власний, не завжди вдалий досвід, отримують необхідну інформацію у друзів, через інтернет-ресурси. У статті досліджується значення та вплив виховання батьків у процесі статевої соціалізації підлітків. Аналізуються дослідження, які дають зрозуміти необхідність впровадження сексуальної освіти, що буде підґрунтям безпечного майбутнього підлітків. А саме: роль батьків у сексуальній освіті підлітків та стилі їхніх взаємостосунків; проблеми партнерської співпраці сім’ї та школи у сексуальній соціалізації учнівської молоді; розвиток соціальних навичок підлітків у контексті сексуальної освіти; основні типи взаємин, які тим, чи іншим чином впливають на спілкування батьків та підлітків; суперечливі думки батьків щодо впровадження сексуальної освіти для дітей та підлітків. Як приклад відкритих та довірливих стосунків між батьками та підлітками описується теорія прив’язаності Джона Боулбі. Розглядаються напрямки побудови ефективного діалогу між батьками та підлітками щодо питань сексуальності, що відповідають принципам комплексної сексуальної освіти, підтримані Всесвітньою організацією охорони здоров’я та ЮНЕСКО. Аналізуються бар’єри, які заважають відкритій комунікації, культурні та соціальні стереотипи і упередження, релігійні та моральні переконання та пропонуються стратегії формування довірливих стосунків у сім’ї, які ґрунтуються на послідовному поєднанні емоційної підтримки, відкритої комунікації та поваги до автономії дитини. Визначено, що довірливі, відкриті й партнерські стосунки між батьками та підлітками сприяють формуванню відповідального ставлення до власної сексуальності, особистих меж і здорових міжособистісних взаємин та є необхідною умовою підвищення ефективності сексуальної освіти в сімейному середовищі.

У статті визначено сутність, зміст та особливості формування рефлексивної компетентності у професійній підготовці майбутніх фахівців соціономічного профілю. Рефлексивну компетентність як складову їх професійної підготовки розкрито в контексті процесів соціалізації особистості, професійної й соціальної ідентичності. Звернено увагу, що сутність рефлексивної компетентності з одного боку, характеризується певною поліваріативністю, яка окреслює деякі відмінності у поглядах вчених і практиків на її формування і розвиток, а з іншого – загальним характером та універсальністю, які дають змогу виокремити спільні особливості, характерні представникам різних професійних сфер, зокрема соціономічного профілю. Рефлексивну компетентність представлено як інтегративну професійну якість, що формується в процесі рефлексивного досвіду, де висока продуктивність реалізації рефлективності забезпечується за рахунок переведення потенційних форм в актуальні результати та досягнення. Зазначено, що зміст рефлексивної компетентності складає сукупність особистісної, інтелектуальної, комунікативної й кооперативної складових, характер зв’язків між якими визначає рівень сформованості й особливості її розвитку. Зроблено акцент, що незалежно від наявності різних варіацій розуміння сутності рефлексивної компетентності, ці складові в тих чи інших інтерпретаціях є основоположними при виокремленні її структурних компонентів. Виокремлено етапи й психолого-педагогічні умови стимулювання рефлексії у навчанні здобувачів вищої освіти соціономічного профілю, стратегії її формування та розвитку.

У статті розкрито технологію соціальної роботи у службі пробації з акцентом на застосуванні сучасних інформаційно-комунікативних технологій та науково обґрунтованих діагностичних методів. Обґрунтовано актуальність проблеми в контексті трансформації системи кримінально-виконавчої політики України, орієнтованої на ресоціалізацію та реінтеграцію осіб, які перебувають у конфлікті із законом, а також на зниження рівня повторної злочинності. Наголошено, що сучасна модель пробації передбачає індивідуалізацію соціально-виховних втручань, що зумовлює потребу в технологізації соціальної роботи та використанні інноваційних інструментів професійної діяльності. У статті проаналізовано наукові підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників до проблем соціальної роботи у сфері кримінальної юстиції, десистенції, соціального супроводу клієнтів пробації та застосування діагностичних інструментів оцінювання ризиків і потреб. Визначено, що ефективність соціальної роботи у службі пробації значною мірою залежить від системного поєднання індивідуалізованого підходу, стандартизованих діагностичних методів і сучасних інформаційно-комунікативних технологій. Розкрито структурні етапи технології соціальної роботи у пробації, зокрема первинне соціально-психологічне оцінювання, визначення криміногенних ризиків і соціальних потреб клієнтів, розроблення та реалізацію індивідуальних планів соціального супроводу, а також моніторинг і оцінювання результативності соціально-виховних втручань. Обґрунтовано потенціал використання сучасних інформаційно-комунікативних технологій у пробаційній практиці, зокрема онлайн-консультування, цифрових платформ моніторингу та звітності, електронних баз даних і мобільних застосунків, які сприяють підвищенню адресності, безперервності та результативності соціальної роботи. Особливу увагу приділено ролі діагностичних методів як основи науково обґрунтованого прийняття професійних рішень, диференціації клієнтів пробації та корекції індивідуальних програм соціального супроводу. Водночас визначено ключові виклики інтеграції сучасних інформаційно-комунікативних технологій і діагностичних інструментів у практику служби пробації, зокрема проблеми цифрової компетентності фахівців, захисту персональних даних та нормативно-методичного забезпечення.

У статті розкрито особливості запровадження послуги денного догляду для молоді з інвалідністю на базі громадських організацій в Україні. Актуальність теми зумовлена зростанням кількості осіб з інвалідністю в умовах повномасштабної війни, а також реалізацією в Україні політики деінституціалізації. Мета статті – розглянути соціальну послугу денного догляду як інструмент деінституціалізації, вивчити успішні практики надання цієї послуги молоді з інвалідністю в Україні громадськими організаціями та розробити рекомендації щодо її запровадження. Автори дослідження наголошують на важливості надання послуги денного догляду саме для молодих людей, які після досягнення 18 років втрачають доступ до дитячих спеціалізованих центрів і програм, що обмежує можливості їхнього подальшого розвитку та соціалізації, оволодіння навичками самостійного життя та праці відповідно до своїх можливостей. Запровадження цієї послуги на рівні територіальної громади сприятиме деінституціалізації догляду за молодими людьми з інвалідністю, забезпечить реалізацію їхнього права на проживання в сім’ї та громаді, на розвиток і соціальну адаптацію. У свою чергу, послуга денного догляду надасть можливість батькам, або опікунам вивільнити час для праці, самореалізації та відпочинку. Розглянуто досвід надання послуги денного догляду громадськими організаціями «Джерело» та «Майстерня Мрії». Визначено, що створення в територіальних громадах центрів денного догляду на базі громадських організацій, засновниками яких часто є батьки молодих людей з інвалідністю, або люди, які є небайдужими до їхніх проблем, має низку переваг: зацікавленість у наданні якісних послуг, наявність досвіду з догляду за людьми з інвалідністю, індивідуальний підхід та застосування інноваційних методів роботи. Розроблено рекомендації щодо впровадження послуги денного догляду для молоді з інвалідністю на базі громадської організації.

Метою статті є теоретичне обґрунтування напрямів вдосконалення соціальної адаптації учасників бойових дій на онові зарубіжного досвіду. В статті розкрито актуальність проблеми соціальної адаптації учасників бойових дій, важливість пошуку ефективних шляхів її забезпечення за умов повномасштабного військового вторгнення. Вивчено наукові підходи щодо сутності та значення предмету дослідження, сформовано власне розуміння категорії соціальна адаптація учасників бойових дій ‒ це складний, тривалий та комплексний процес відновлення, пристосування та інтеграції колишніх військовослужбовців у мирне життя, який охоплює соціальні, психологічні, економічні, правові та культурні аспекти їхнього життя. Вона передбачає відновлення здатності особи виконувати соціальні ролі, адаптацію до умов цивільного середовища, формування нових соціальних зв’язків, подолання наслідків фізіологічних та психологічних травм, зміну ціннісних орієнтацій та професійних навичок. Вивчено особливості соціальної адаптації учасників бойових дій у США, Ізраїлі, Німеччині, Франції, Великій Британії, відмічено що із досвіду даних країн можна використати у вітчизняних реаліях. Досліджено стан соціальної адаптації учасників бойових дій в Україні, встановлено тенденцію до стрімкого зростання кількості учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни протягом 2021–2025 років. Відмічено високий рівень діджиталізації адміністративних та соціальних послуг для учасників бойових дій в Україні у порівнянні із зарубіжним країнами. Запропоновано напрями вдосконалення соціальної адаптації учасників бойових дій: розвиток житлових і соціально-побутових програм; забезпечення освітньої та інформаційної підтримки; розвиток партнерства між державою, громадами та громадськими організаціями; підтримка ветеранського спорту та дозвілля; розвиток ветеранського самоврядування; підтримка родин загиблих та зниклих безвісти; цифровізація соціальних послуг; розвиток системи психологічної реабілітації та підтримки; сприяння працевлаштуванню та професійній реінтеграції. Перспективи подальших досліджень полягають у формуванні практичних рекомендацій щодо покращення соціальної адаптації учасників бойових дій в післявоєнний період.

La evaluación de los aprendizajes es fundamental en el sistema educativo, y en la educación a distancia se implementan los mismos métodos, instrumentos, técnicas, estrategias evaluativas que en la presencialidad, a pesar de que el modelo a distancia requiere de una retroalimentación. Para ello se aplica un análisis bibliométrico, con el objetivo de tener gráficos y estadísticas que permitan conocer qué se está haciendo en el tema de evaluación de los aprendizajes en educación a distancia, a partir de la visualización y medición de la producción científica, creciendo en los últimos años, en donde se ha indagado sobre el desempeño evaluativo del estudiantado; sin embargo, se evidencian vacíos en las tendencias evaluativas digitales en la virtualidad.

Esta investigación realiza un análisis de la dimensión celebrativa de la fe como un medio para el desarrollo de la inteligencia espiritual en la vida de los docentes de Educación Religiosa de I y II Ciclo, teniendo beneficios directos en las aulas. Su desarrollo se realizó en cinco fases: recopilación y revisión del material obtenido, la formulación de un plan de trabajo, reducción de datos conforme a la codificación, la interpretación de estos y la obtención de los resultados y conclusiones. Para dicho proceso se recolectó documentación bibliográfica, entrevistas semiestructuradas a expertos en el tema y un grupo focal con docentes de Educación Religiosa de circuito 06 de la Regional San José Norte. Los resultados obtenidos demuestran que una vivencia activa de la dimensión celebrativa de fe tiene efectos positivos en el desarrollo de su inteligencia espiritual y se convierte en un sustento para la labor docente.